Все літо та осінь команда РОДОВОДУ та запрошені перекладачі, редактори, дизайнери активно працюють над проєктом Серії перекладів з теорії та історії фотографії й мистецтва, що здійснюється за підтримки Українського культурного фонду. Детальніше про нього тут.

Вже зовсім скоро отримаємо з друкарні перші два видання, монографії Джефрі Бетчена "Вогонь бажання: зародження фотографії” та "Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії" Джона Теґґа, а поки готуємося до презентації у Києві, що відбудеться 29 жовтня, 18:30 у Set Independent Art Space (вул. Ярославів вал, 14 А). Всіх запрошуємо!

Тим часом хочемо ближче познайомити вас з учасниками проєкту  ось що вони розповіли про себе та роботу над проєктом:

Лідія Лихач, керівниця проєкту «Переклади фундаментальних наукових текстів з історії та теорії фотографії й мистецтва», засновниця видавництва РОДОВІД: 

«В українських музеях фотографію ще й далі сприймають, як у моєму поліському селі»

 

Лідіє, які фотографії ви памятаєте зі свого дитинства? Чи є такі з різних періодів життя, які є важливим емоційним капіталом?

В школі пам’ятаю тільки фотографів на “віньєтку” і закінчення шкільного року. Або випадкові якісь зйомки.  В університетські часи – також: тільки канікули, гори, випускні. У домашньому архіві, як і всі, напевне, маємо гори віддрукованих фото, альбомів – подорожі, події, друзі, родина.

Але фотографія як мистецтво з'явилася в моєму житті під час відвідувань світових музеїв, в мої студентські роки нічого такого не було. В українських музеях, здається, фотографію ще й далі не сприймають. Трохи так, як у моєму поліському селі.

Мистецьке видавництво РОДОВІД  починало свою історію з книг про народне мистецтво, потім ви зробили потужну серію книг про модернізм, але ви рідко зверталися до актуального мистецтва. З чого почався інтерес до фотографії як окремого напрямку роботи видавництва, і тепер, здається, улюбленого?

Так, перші мистецькі альбому РОДОВОДУ були про ікону, вишивку козацької старшини, мальоване дерево, Мамая... Потім ми акцентували увагу на модернізмі і авангарді. Ми йшли за вершинними досягненнями в мистецтві.  Оскільки українська фотографія в світі виглядає помітно й потужно, то не змогли “встояти”: вона нас втягнула  в свої завдання – просування українських фотографів в Україні і в світі (видавнича серія “сучасні українські фотографи” та перший український  dummy award та ін.)

Від практиків ви перейшли до теоретиків? Чим зумовлена ця необхідність?

Від того, що ми вже  зробили дещо в напрямку фотографії, Олена Червоник запропонувала нам  проект «Переклади фундаментальних наукових текстів з історії та теорії фотографії й мистецтва», який ми подали до УКФ й отримали підтримку. Ура! Олена хотіла залучити кілька видавництв, щоб проект був потужнішим. Поки ми єдині підхопили цю ідею, але, напевне, в майбутньому колеги долучаться і продовжать Серію перекладів Теорія та історія фотографії.  Насправді, теорія – це базова річ, і вона дуже потрібна для всіх, хто займається фотографією. Для росту, дискусії, спірного бачення й розуміння одних і тих самих процесів. Просто для однакового інтелектуального поля  українських і міжнародних студентів.

Як вам працюється з Джефрі Бетченом та Джоном Теггом? Бетчен написав передмову до українського видання, чи приїде він на презентацію чи на якийсь із книжкових чи мистецьких форумів, чи, може, окремо?

Так, Бетчен спеціально написав передмову до українського видання, а Теґґ – післямову. Для обох авторів, як і взагалі для авторів, які працюють з ідеями, поширення їхнього впливу на інші території важливе. Особливо на такі далекі і не зіпсовані новітнім баченням у фотоіндустрії. З Бетченом безпосередньо працює Олена Червоник – він науковий керівник її докторської дисертації.  З Теґґом ми листуємося – і він дуже натхненний, що його українська книжка зроблена за такий короткий термін і так якісно підготовлена! Написав: «такий ефективний якісний результат, не дивлячись на те, що ми бачимо про Україну в новинах».  Так що ми тут усією великою і класною командою виступили “брамою” для сучасної політики!

Цього року ви відвідали престижний фотофестиваль Unseen в Амстердамі. Куди йде авангард фотомистецтва? Чи співзвучні роботи українських фотографів із світовими трендами?

Так, ми були щасливі прийняти запрошення від Unseen в Амстердамі – до них інакше не потрапиш, окрім їхнього вибору – open call  не існує. Стенд РОДОВОДУ гарно презентувався – крім гарних важливих фотокнижок, ми мали на стенді усміхненого й талановитого Сергія Мельниченка, який і сам гарний магніт, і дозволив експонувати свої фотографії на стіні як гарну експозицію! Були цікаві відгуки, цікаві знайомства. І як завше, найбільше гортали книжку Софії Яблонської – думаю, давніша фотографія, як і старе мистецтво, більш «надивлене», і знайоме, і на нього легше дивитися як на канонізоване, схвалене професіоналами.

Ви проводите конкурс макетів фотокниг Ukrainian Dummy Award, як він впливає на загальну ситуацію з фотомистецтвом в Україні? Які ваші улюблені проекти?

Ми тепер призупинилися з Ukrainian Dummy Award – хотілося б його переформатувати і зробити або більш потужним і цікавішим, або...  Мені дуже подобається книжка Каті Лесів, яка перемогла 2017 року і вже здобула міжнародне визнання, зокрема через нью-йорський фотопроект 10 х 10.

Як продаються фотокниги в Україні і за кордоном? Хто головні покупці?

За кордоном продаються краще, ніж в Україні. Думаю, там більше колекціонерів, фотовиставок, спеціалізованих фотокнигарень, іншої інфраструктури. І просто набагато більше людей, зацікавлених фотографією як видом мистецтва. На відміну від українських музеїв, наприклад.

Ви гучно перевідкрили Софію Яблонську – мандрівницю, фотографиню, режисерку, відтак вона ввійшла до історії українського мистецтва. Чи багато в українській історії ХХ століття ще може бути таких відкриттів, і чи спостерігаєте ви за творчістю сучасних українських фотографинь?

Думаю, відкриття  сучасних і призабутих українських фотографинь відбувається дуже активно, і ми спостерігаємо процес повернення  в мистецтво незаслужено витиснених з нього імен.  Наприклад, розкішна виставка Параски Плитки-Горицвіт, яку відкрили в Мистецькому Арсеналі. Фотографії Параски також увійдуть до книжки паризького Musée d'Orsay, який готує видання про 300 найвідоміших фотографинь (чи щось подібне). Туди також увійдуть  світлини українок  Софії Яблонської та Ірини Пап. Готується і нью-йорський проект про фотографинь кінця 19-го – початку 20-го століття – досить невідомий період для жінок-мисткинь, до якого також, напевне, ввійдуть світлини Софії Яблонської. І  саме тому, що була надрукована її книжка!

Як виглядає ваша найбільша мрія, пов’язана з фотографією?

Постійний стенд РОДОВОДУ як колективного порталу української фотографії на Paris Photo та інших світових сценах.

 

Ярослава Стріха, переклала з англійської монографію Джефрі Бетчена "Вогонь бажання: зародження фотографії”: 

«У перекладі немає єдино правильної відповіді на всі часи, є велика множина легітимних індивідуальних стратегій, але перекладачі мусять бути щоразу дуже свідомі імплікацій вибору стратегії»

Ярославо, у вас довгий перелік перекладених книжок за порівняно короткий час. Яка з них не полишає ваші думки дотепер? Улюблена? Чи всі тексти забуваються, як тільки починаєте новий проект?

Мені здається, всі тексти, над якими працюєш, залишаються з тобою, бодай на певний час. Ти з ними проводиш кілька місяців, по кілька годин на день проживаєш у тому іншому, авторському світі. Мусиш навчитися відтворювати плин думки автора, якусь своєрідну інтонацію. У будь-якому разі, щось додумуєш, доки переклад не пішов у друк, але якісь речі продовжуєш крутити в голові навіть потім. Переклад – як ремонт: завершити не можна, можна тільки механічно припинити. Відповідно, думаю, всі свої переклади любиш, навіть якщо в процесі щось дратувало – бо, врешті, це теж шмат життя і роботи. Як писав Умберто Еко, “якщо досліджуєш сифіліс, то полюбиш врешті і бліду спірохету”.

Яка книжка особливо підходить для ваших перекладацьких семінарів/лекцій/воркшопів і чому?

Залежно від того, чому присвячено воркшоп. Очевидно, якщо йдеться про те, як перекладати, скажімо, нестандартні версії англійської (діалекти, просторіччя абощо) – потрібен один набір текстів, а якщо, наприклад, про специфіку перекладу коміксів – то геть інший.

Скільки книжок вдалося перекласти в цьому році? Якою серед інших була “Вогонь бажання” Бетчена – цікавою, складною, незвичною, інше?

Я не люблю називати цифр, тому що, на мою думку, це не сповіщає нам нічого корисного, крім того, скільки часу ті чи ті перекладачі присвятили, власне кажучи, роботі. На мою думку, говорити цікавіше не про кількість, а про якість. А “Вогонь бажання” був першим академічним перекладом цього року – я свого часу побула в академічному світі, захистила дисертацію і т.д., тож приємно було знову потренувати м’язи, відповідальні за академічний стиль висловлювання.

Наскільки термінологія західних дослідників фотографії, зокрема Джефрі Бетчена, відмінна від тієї, що вживається в українському контексті? Наскільки складно буде читати її зацікавленим українським читачам?

Я б не перебільшувала відірваності українського контексту від глобального простору в добу інтернету. Умовно кажучи, всі ми, незалежно від кольору паспорта, маємо спільний канон класиків і цитуємо тих самих Фуко, Дельоза і Ґваттарі, які нас єднають у глобальну читацько-дослідницьку спільноту. Інше питання полягає в тому, що чимало підставових текстів не перекладено українською чи перекладено в 1990-х, коли ще не було усталеного консенсусу щодо термінології (чи він відрізнявся від нинішнього). Але, думаю, термінологічних несподіванок і складнощів для зацікавленого читача не буде.

Наскільки ідеї Джефрі Бетчена, що увійшли до книжки “Вогонь бажання”,  цікаві вам як читачу? Які нові ідеї чи факти, чи імена вам відкрила робота над перекладом монографії Бетчена? Чи листувалися ви з ним у процесі роботи?

Монографія Бетчена пропонує оригінальне тлумачення історії фотографії, засноване не на кількох ключових іменах винахідників, а радше на ширшій історії культури. Його не цікавить, кого з ранніх практиків фотографії (Даґера, Ньєпса, Талбота абощо) можна назвати винахідником цього медіума. Дослідник стверджує, що важливіше питання звучить так: чому саме на зламі ХVIII-XIX століть дуже різні діячі в різних країнах і навіть на різних континентах – цілковито незалежно один від одного – починають розмірковувати над тим, як утривалити плинні зображення з природи, якщо технічні засоби для винаходу фотографії насправді існували раніше? Я сама дуже побіжно уявляла історію фотографії як перелік ключових імен, але ніколи не замислювалася про її ширший, концептуальний вимір, до якого, власне кажучи, звертається Бетчен, тому працювати було дуже цікаво. З авторами я не листуюся, бо ще не натрапляла на проблеми, з якими міг би допомогти дослідник, не знайомий з українською термінологічною ситуацією, специфікою перекладу з англійської на українську тощо. Тож навіщо я відриватиму заклопотану людину від її роботи, аби перекладати на неї свої обов’язки (скажімо, обов’язок спілкування з гуглом)?

Які неочікувані виклики  були для вас у цьому проекті?

Неочікуваним викликом стала значна кількість цитат із Дерріда й кількох інших представників неблизьких мені теоретичних течій. По-перше, я не володію французькою і цим філософським дискурсом на належному рівні, тож їх довелося перекладати через процитований у тексті англійський переклад, а не з оригіналу. По-друге, ці течії лежать поза колом моїх зацікавлень, я не володію їхньою термінологією настільки вільно, щоб обійтися без довгого спілкування з гуглом – а довге спілкування з гуглом на не дуже цікаві мені теми, звісно, є серйозним викликом.

Працювати з двома редакторами (науковим і літературним) складніше, ніж з одним?

Працювалося цілком нормально, адже ми всі мали спільну мету: щоб книжка потрапила до українського читача у щонайкращому вигляді.

Яким чинником сучасного перекладу є новоприйнятий правопис: допомагає, спрощує, ускладнює справу...

Я не маю мовознавчої освіти й не цікавлюся вузькими мовознавчими нюансами, тож мені спростив би життя правопис, який позбавляє необхідності самотужки розбиратися в якихось дуже технічних тонкощах і натомість дає змогу послатися на однозначне правило.

Які риси сучаcного професійного перекладача вважаєте найважливішими?

Організованість, допитливість, готовність ставити свою першу інтерпретацію під сумнів і шукати нові тлумачення.

У вашій родині принаймні два перекладачі. Як виглядають/звучать родинні дискусії на цю тему?  

Мій батько – Максим Стріха, український перекладач зокрема “Божественної комедії” Данте і “Кентерберійських оповідей” Чосера. На щастя, ми працюємо в дуже різних жанрах, тому обходиться без бурхливих дискусій.

Яка система підготовки / росту перекладачів в Україні?  Чим вона відрізняється від інших країн?

У мене літературознавча освіта, а не перекладацька, тому я не уявляю належно системи підготовки перекладачів в Україні чи деінде.

Добрих професійних перекладачів не вистачає в усі часи. В останні роки їх особливо не вистачає через пожвавлення книжкового ринку, збільшення кількості мистецьких проектів etc. Як могла б виглядати Школа перекладу Ярослави Стріхи?

Цього літа я мала честь викладати на перекладацькій літній школі Українського католицького університету, тож добре уявляю, як виглядала би моя гіпотетична школа. На кожному занятті ми розглядали якийсь виклик, із яким рано чи пізно стикаються всі перекладачі (від ширших теоретичних запитань штибу доместикації чи форенізації до дуже практичних проблем: що робити з обсценною лексикою? на що звернути увагу при перекладі діалогів?). Десь пів заняття розглядали різні стратегії попередників, а пів заняття аналізували перекладацьке домашнє завдання, пов’язане з цією проблемою. Головне, що я хотіла донести – у перекладі немає єдиноправильної відповіді на всі часи, є велика множина легітимних індивідуальних стратегій, але перекладачі мусять бути щоразу дуже свідомі імплікацій вибору стратегії.

Яка найбільш бажана для вас  перекладацька нагорода/відзнака?

Для мене велика честь — відзнаки нашого цеху (скажімо, 2018 року на Львівському форумі видавців роман «За лаштунками в музеї» Кейт Аткінсон у моєму перекладі здобув перемогу в номінації «Сучасна іноземна література в українському перекладі», а «Руїни бога» тієї ж Кейт Аткінсон увійшли до короткого списку Премії міста літератури ЮНЕСКО і отримали спеціальну відзнаку), але насправді кожен прихильний читацький відгук на книжку, яку я переклала, сприймаю як важливу особисту відзнаку. Я цілком усвідомлюю, що заслуга автора значно більша, але поганий переклад запросто може зіпсувати враження від книжки, тож якщо ці тексти тішать читачів, значить, я добре зробила свій шмат роботи.

 

Богдан Завітій, літератуний редактор книжки Джона Теґґа "Тягар репрезентації: есеї про множинність фотографії та історії":

"Правопис – це мовний закон, тож він не може допускати різнотлумачень. Але то давній біль українських філологів"

Богдане, цього літа ви зайняті маштабними проектами, які редагуєте, поправляєте, витягуєте. Який з ним був для вас викликом, як для (літературного) редактора?

Кожен із проєктів є по-своєму викликом. Звісно ж, найважче працювати над редагуванням перекладів. Передусім тому, що між тобою й автором іще є важлива проміжна ланка – перекладач, і ти мусиш покладатися, що він добре збагнув посил автора й передав хід його думок. Особливо це стосується перекладів із англійської, адже це мова дуже контекстуальна, й від того, чи перекладач дібрав найліпший український відповідник того чи того слова, а не перший-ліпший, дуже багато залежить у редакторській роботі. Добре, коли ще є науковий редактор, який продивляється текст після перекладача. Коли ж нема – часом доводиться дуже гірко: просто мусиш іти за оригіналом мало не речення в речення.

Через який проект вам довелося їхати в додаткову відпустку?

Мав невелику відпустку в червні – перед навалою літніх проєктів. Відчуваю, що треба би знову перевести подих, але от уже котрий тиждень ця приємність відсовується. Не трачу надії, що таки бодай тиждень перепочинку викрою, навіть не конче в теплих краях – просто десь, де цікаво просто собі тинятися.

Скільки взагалі книжок відредагували за свою редакторську карєру?

Щиро кажучи, волію не рахувати. Бо як вести статистику зробленого за 15 років редакторської кар'єри? Та й навіщо? Я просто проживаю кожен проєкт і беруся за наступний. Є такі, що надовго залишаються в пам'яті, а є – що намагаєшся якнайшвидше забути. Ну, це як із усім у житті.

Чи новий правопис, недавно прийнятий в Україні, трохи заплутував вам карти?

Проблема в тім, що новий правопис допускає багато паралельних варіантів написання (от те ж радості/радости), тож іще більше розхитує й так доволі хисткі норми української літературної мови. Правопис – це мовний закон, тож він не може допускати різнотлумачень. Поки що знову маємо половинчастість. Але то давній біль українських філологів – принаймні від 1993 року, коли вперше зробили легкий «косметичний ремонт» правопису замість комплексно подолати всі виверти в нашій мові, що сталися за радянської доби.

Як вам книжка Джона Теґґа як читачу? Дочитали б?

Скажу так: є розділи, що я б точно прочитав – передусім що стосуються історії фотографії. Хід думок автора часом справді провадить до несподіваних висновків. Іноді, де виклад був геть постмодерністським, важко було вгризти авторові філософствування.

Як редактору? Чи багато нових термінів чи ідей, які довелося уточнювати за словниками?

Проєкт мав дуже професійного й досвідченого наукового редактора – Олену Червоник, тож одразу було задано термінологічну матрицю, якої слід було дотримуватися. Тим більш, що у книжці рясно суто авторської термінології. Моїм завданням, зокрема, було припильнувати, щоби вжиток такого штибу термінів був послідовним у всій книжці.

На вашу думку, такі тексти важливі для українського читача?

Історія й теорія фотографії, наскільки орієнтуюся, – незорана нива в нас, тож насичення цього сегменту перекладами найкращих світових здобутків можна лише вітати. Звісно, головний адресат таких книжок – передусім профільний читач, але й любитель там знайде немало цікавенького.

Чи цікавим було для вас спілкування перекладач-науковий редактор-літературний редактор? Які приємні моменти співпраці?

Була інтенсивна й конструктивна робота – а це ой як важливо. Просто я доволі довго сиджу у своєму фахові, тож якось не маю схильности його романтизувати.

Знаєте, найважливіше, щоби не було неприємних моментів у співпраці. А їх у цьому проєкті не було – принаймні в мене, попри всю його складність.

Чи Теґґова Післямова, написана спеціально для нашого українського читача, якось ревізує ранні ідеї, висловлені понад 20 років тому?

Мені здається, що він передусім хотів донести, що його роздуми в цій книжці відображають його осмисленням фотографії передусім у певний історичний відтинок часу, тому він детально й описує те, за яких обставин постав той чи той есей. Я не завважив якоїсь особливої ревізії поглядів. Зрештою, якби автор уважав, що його ідеї втратили актуальність, чи він дав би згоду на їх ретрансляцію іншою мовою сьогодні, через 20 років?

Які мрії чи плани найбутнє найбільше приємні для вашого думання? (по секрету).

Я волію не так редагувати книжки, як їх робити – моє думання в цьому напрямку.

 

Ярина Цимбал, літературна редакторка книжки Джефрі Бетчена «Вогонь бажання: зародження фотографії»:

«Іноді знімки — це одинокий документальний доказ існування чого-небудь»

Ярино, ти науковиця й редакторка. Ці дві іпостасі не сперечаються між собою?

Ні, радше іноді допомагають. Бувало, я редагувала тексти з історії літератури, мистецтва, культури 1920-х років — саме цей період я досліджую як літературознавиця. І я іноді могла щось підказати автору чи авторці, виправити якісь помилки, пояснивши це й погодивши з авторами. А взагалі дослідження й редагування — це геть різні речі. Як, скажімо, приготування їжі і миття посуду — вони ж не зважають одне одному. Так і «приготування» власного тексту не заважає «помити» й «почистити» чужий.

Коли ти читаєш як редакторка наукові монографії Сергія Єкельчика, Мирослави Мудрак, Джефрі Бетчена, чи з’являються в тебе якісь нові ідеї, інсайти, лінки на нові теорії для Ярини Цимбал-науковиці?

Звичайно, з’являються, адже будь-який цікавий текст викликає нові питання, породжує ідеї, надихає на власні вже розшуки. Це стається незалежно від того, читаєш ти цю книжку як редакторка чи як звичайна читачка.

Ти редагувала переклад книжки Джефрі Бетчена «Вогонь бажання: зародження фотографії», над якою працює хороша перекладачка Ярослава Стріха і фахова наукова редакторка Олена Червоник. У цьому випадку редакторці роботи менше? Які виклики постали в роботі над цією монографією?

О, так. Працювати з текстом після Ярослави й Олени — суцільна насолода. Звичайно, мені як редакторці не довелося горбатитися над текстом, як це часто буває з неякісними перекладами чи й авторськими текстами. Текст має бути читабельним, надаватися до сприйняття і розуміння, а не заплутувати читачів. Тим паче коли це серйозна праця з теорії фотографії.

Виклики ж було пов’язано головно з правописом. Якраз на початку року ухвалено новий правопис, і ми домовилися взоруватися вже на нього. Відтак почали то там, то сям проявлятися різні незбіги. Наприклад, в іноземних прізвищах зберігаються подвоєння, тобто треба писати Даґерр, але ж написання «дагеротип» ніхто не скасовував. Доводилося навіть звертатися до останніх так званих «непідцензурних» словників іншомовних слів. І так було в кожному окремому випадку: на жаль, у правописі–2019 приховано безліч протиріч, які оприявнюються лише на практиці. Тому з написанням іноземних власних імен ми мали багато мороки.

Чи сучасна українська мова має достатньо виробленої термінології для розмови про фотомистецтво, про історію фотографії як явища?

Так, звичайно. Українська мова жива, мінлива, постійно вбирає в себе нові слова, відгукується на різноманітні зміни в суспільстві, суспільній свідомості. Не впевнена, чи є сфера знання, про яку досі не можна розповісти українською мовою. Насправді в книжці Бетчена не було аж так багато термінології, щоб ми не могли дати собі ради з нею. Її написано цілком регулярною мовою західної гуманітаристики, яку Ярослава Стріха чудово передала українською.

Після редагування цієї книжки ти знайшла для себе відповіді на питання про місце фотографії в нашому житті?

Я аж такі філософські питання про фотографію собі не ставила:)

Які фотографії тебе цікавлять найбільше — документальні, концептуальні, постановочні, фотографії як щоденна практика, класичні, репортажні, портрети etc?

— Різні, але не всі з названих. Загалом фотографія як вид мистецтва мені цікава, я відвідую виставки й музеї фотографії, де буваю. Мені цікаві документальні, репортажні, портретні фотографії. Я дуже люблю творчість Анрі Картьє-Брессона, мені цікаві Жак-Анрі Лартіг і Роберт Капа. Шкода, що дуже мало інформації про українських фотографів 1920-х років, а експерименти й фотограми Дана Сотника, створені під впливом Ласло Мохой-Надя, — це ж просто фантастика!

Уяви, якби завтра зникла можливість фотографувати, це була б велика втрата для світу? Для людей?

Звичайно, це була б культурна катастрофа. Фотографії давно перетворилися на архів пам’яті. Це не лише твір мистецтва, який тішить око, спонукає до рефлексії, викликає естетичну насолоду тощо. Це ще й документ. Спробуйте розказати старшій дитині, якою вона була в дитинстві, без фото. А іноді знімки — це одинокий документальний доказ існування чого-небудь.

Часто ти супроводжуєш свої публікації про українську літературу 1920-х років архівними фотографіями Семенка, Йогансена, Бажана. Що вони додають тобі як літературознавиці до вже відомої інформації про твоїх героїв?

Наприклад, я знаю, що вони всі були красені! Жартую, звичайно. Фотографії допомагають моїм сучасникам зримо уявити тих людей і ту добу, про яку я їм розповідаю. На жаль, після Великого терору, коли люди самі нищили фотографії як докази причетности до чогось забороненого (наприклад, як доказ знайомства з ворогами народу), і після Другої світової війни, у вогні якої загинуло безліч фотографії, нам сьогодні залишилася дещиця. Скажімо, не існує жодної фотокартки письменника-футуриста Гео Шкурупія. Є картинки в журналах і його книжках, але фотокартки з альбому — сім’ї чи друзів — жодної. А буває, що фотографії правлять за джерело інформації. От 1928 року до Києва приїздив румунський письменник Панаїт Істраті. І ще я знала, що з ним нібито був його друг, грецький письменник Нікос Казандзакіс, але підтверджень не було. Аж раптом торік у наші руки щасливо потрапило фото, на якому разом знято українських письменників і цю парочку закордонних гостей.

 

Марія Панченко, координаторка проєкту «Переклади фундаментальних наукових текстів з історії та теорії фотографії»

Маріє, найперше запитання, які рядки твого CV важливі для тебе?

Всі рядки CV важливі по-своєму. А найважливіший життєвий досвід взагалі ніяк в CV не впишеш.

Попри пункти проекту, подані на ґрант, що ти вважаєш найважливішим у цьому проекті?

Попри грантові моменти, важливим для мене була унікальна можливість побачити список осіб, які читатимуть видані книжки – чим вони займаються, де живуть, що люблять читати. Ці пункти в анкеті були необов’язковими, але це було гарною нагодою зблизька побачити, хто зацікавився проєктом, чому, які книжки вони хотіли б купувати в майбутньому.

Наскільки фотографія цікавить тебе особисто?

Мабуть, важко зараз знайти людину, яку б не цікавила б фотографія. Мене цікавить демократичність та універсальність фотографії – коли здається, що фотографують геть усі, а створювати фотопроєкти можна навіть без камери – скріншотами з ґуґл карт чи порнофільмів.

Які “фотографічні” історії/ проекти ти згадуєш, як щось неординарне, важливе, цікаве для тебе особисто?

В першу чергу згадуються фотопроєкти, які показують звичні речі з іншого боку – щось таке, як People of the Twenty-First Century (Hans Eijkelboom) чи Steingesichter (Jean Willi). З серії фотокниг Родоводу найулюбленіші – Out of the Blue (Кірілл Головченко) та книга-переможець Dummy Award 2018, Мені досі соромно викидати їжу. Бабуся розповідала мені про Голодомор (Лія та Андрій Достлєви). Тема цього фотопроєкту для мене особисто є важливою – завжди було цікаво спостерігати, як представники молодшого покоління дають собі раду з проблемою (не)викидання їжі.

Просування подібних фото проєктів в Україні не така й проста справа, оскільки професійний ринок не сформований, як прийнято вважати. Але, на твою думку, є користувачі цього досить складного інтелектуального продукту перекладів?

За перші пару днів після відкриття реєстрації на отримання книг, ми мали більше 400 заявок – отже, користувачі є. Що, звісно, не заперечує того факту, що цей продукт є нішевим, і для багатотисячних накладів поки що зарано. Приємно було бачити з заповнених анкет, що серед підписників є і люди з інших сфер (окрім тої цільової аудиторії, на яку ми очікували) – що свідчить про широке коло зацікавлених осіб та великий потенціал для подібних видань.

До книги Джона Теґґа, який аналізує застосування фотографії як документу в судах, госпіталях, поліції та інших державних інститутах, що організовують та контролюють соціум, потрібні були специфічні фото. Чи всі закордонні інституції – суди, наприклад, чи госпіталі – легко йшли на співпрацю? Чи не можна було використати такого типу фотографії з українських реалій?

Більшість фотографій вдалося знайти в колекціях музеїв та бібліотек, для яких репродукція зображень – джерело прибутку. З “першоджерел” контактували з дитячим притулком для “важких дітей” Барнардо – в їх архіві зберігаються фотографії дітей, які там виховувалися. Здебільшого матеріалами з архіву цікавляться нащадки вихованців притулку – для видання книги Джона Теґґа вони погодилися надати фотографії безкоштовно.

Частина фотографій, використаних як ілюстрації, детально описані в тексті, отже, замінити їх важко. Деякі зображення вибрані для ілюстрації певних технік – з них можна вибрати ті, які нині є у вільному доступі в оцифрованих колекціях світових музеїв. Пошуки аналогічних варіантів з українських реалій могло би стати окремим дослідженням – не менш цікавим, ніж тексти наших авторів.

 

Анастасія Білоусова, координаторка у проєкті «Переклади фундаментальних наукових текстів з історії та теорії фотографії»

Анастасіє, «Родовід» розпочав фотонапрямок, коли ви вже працювали у видавництві,тобто ви – учасниця цих процесів від початку. Чим відрізняється робота над мистецькими книжками від роботи над книгами з фотографії? І в чому особливості проєкту Серія перекладів «Історія та теорія фотографії»?

У фотокнижках ми зазвичай працюємо вже з певними серіями чи проєктами, тому більша частина роботи тут належить, звісно, фотографам. І найчастіше ці проєкти вже мають довгу «позавидавничу» історію. Тут же було більше власне видавничої роботи – переклади, наукова редакція тощо. В цьому проєкті за пів року ми від самого початку підготували та видали дві книжки – це справді неймовірний результат, тому вкрай важливою була максимально злагоджена комунікація та робота в команді. Гадаю, нам це вдалося.

В цьому проекті ви зокрема працюєте і з ілюстраціями – права на них, пошуки, угоди. Чи є якісь складнощі з тим, щоб добути рідкісні архівні фото чи навпаки – знакові і легендарні? З якими інституціями працювати найлегше – архівами, бібліотеками, музеями? Де найлояльніші правила, а де найсуворіші?

Перші дві книжки серії великою мірою стосуються зародження фотографії, тому багато ілюстративного матеріалу тут – це саме давня фотографія. З одного боку, це полегшило нашу роботу, адже на такі зображення вже не поширюється копірайт. На щастя, багато інституцій, особливо американських, мають свої цифрові колекції онлайн та надають до них вільний доступ.Хочеться вірити, що українські «скарби» в осяжному майбутньому також будуть такими відкритими та доступними:)

З іншого ж боку, обидві монографії вперше були видані наприкінці 80-х, і з того часу багато чого змінилося у роботі музеїв, архівів та бібліотек. Якісь інституції змінили  підпорядкування, деякі фотографії тепер мають інші кредити чи зберігаються в інших колекціях, тому в нашій роботі постійно був і певний детективний елемент. Власне, це, напевно, і було найцікавішим.

Ви  були з книгами «Родоводу» на фотоярмарку ParisPhoto, на одному з найцікавіших європейських фотофестивалів в Арлі, чи цікавляться там українськими фотографами? І що треба робити, щоб бути цікавими європейській публіці і фотоспільноті?

Так, цікавим відкриттям було те, що українські фотографи часто більш знані в європейській фотоспільноті, ніж в Україні. Здається, там глядачі та відвідувачі фестивалів мають більшу цікавість та більше готові сприймати сучасну українську фотографію. Тому, напевне, головне – мати бажання.

Чи стежите ви за фотовиставками в Києві? Назвіть найцікавіші за останній час.

Останнім часом їх відчутно побільшало, так що навіть не на всі встигаєш сходити (що добре). Остання  – виставка Параски Плитки-Горицвіт у Мистецькому Арсеналі. Також, звісно, «Заборонене зображення» в PinchukArtCentre та виставка Євгенія Павлова у Set Independent Art Space.

Чи прочитання двох перекладних книг вплинуло на вас, чи рефлексуєте ви тепер, коли робите селфі чи інші щоденні фото на телефон?:) Можливо, якісь парадоксальні думки, обмеження чи навпаки бажання більше знімати?

Важко не піддатися впливу, тим більше, що авторів скоріше цікавить саме «немистецька» фотографія. Взагалі цікаво, що книжки, написані майже 30 років тому, коли роль фотографії у нашому повсякденному житті було зовсім іншою, настільки актуальні сьогодні.

Класична фотографія, як і класичне мистецтво, здається більш витриманою і хрестоматійною, ми ставимося до не менш критично. Ви більше любите класику чи сучасну фотографію? Чому?

І те, і інше, звісно, важливе. Цікаво, як можна переосмислити класику сьогодні, чи простежити, як змінювалося ставлення до того, що ми вважаємо класикою тепер. Сучасна фотографія може використовувати якісь актуальні для нашого часу триггери, що викликають критику та супротив, але те, що нам здається класикою, свого часу часто було не менш провокативним.

Коли працюєте з зображеннями для книжки, «надивленість» зростає, ви вже впізнаєте якісь знакові фотографії, історичні фото іконічних авторів?

Так, обидві монографії містять деякі класичні фото, які впізнають навіть ті, хто зовсім поверхово знайомі з історією фотографії. В українських виданнях ми максимально відтворили ілюстративний матеріал з оригінальних книжок, і – повертаючись до «детективної» роботи – часом доводилося переглядати дуже багато робіт, доки знайдеш саме ту, потрібну. Тож ця робота була також і корисною.